Мабуть, у шкільні роки більшість із нас хоча б трохи були туристами.

   Не тими, що з валізою, готелем і фотографією біля пам’ятника. А справжніми — з рюкзаком за плечима, казанком, наметом, мокрими кедами і димом від багаття, який чомусь завжди йшов саме на тебе.)))

     Сьогодні, у Всесвітній день туризму, згадалося саме це.

   Ми ходили в ліс і на річку, жили в туристичних таборах, а дехто ще й серйозно змагався. Треба було не просто швидко бігти, а знати, як поставити намет, розпалити багаття, пройти переправу, не впасти у воду і при цьому ще й дістатися фінішу.

   Особисто в мене туристичні роки пов’язані з Петром Івановичем Кожушком та Іваном Петровичем Приходьком. Нашими тренерами й наставниками.

   Було навіть скелелазання на Лугівській горі. Для нас тоді вона, здається, була якщо не Кавказом, то десь дуже близько.)))

   А ще — спортивне орієнтування. Навіть брав участь в обласних змаганнях. Яке місце тоді посіла наша команда — вже не пам’ятаю. Але нас усіх учили відповідати: четверте.

   Бо перші три місця були відомі точно, а четверте — теж звучить пристойно. До трійки призерів не увійшли, зате були десь зовсім поруч.)))

   І були канатні переправи, переходи через річки, туристичні смуги перешкод. Хтось проходив їх красиво й швидко, а хтось так, що товариші на березі ще довго реготали.

   Окрема сторінка тих років — Михайло Петрович Обідець. Він був не просто чудовим тренером. Його можна було слухати годинами.

   Про рослини, дерева, птахів, звірів він розповідав так, ніби знав кожного особисто.
   Недарма згодом люди з різних куточків України приїздили на його екологічну стежину «Дивосвіт Слобожанщини», щоб послухати саме Михайла Петровича.
Відомо, що він закінчив дві академії, а для нас, тодішніх школярів, узагалі здавався людиною, яка бачила світ значно ширше за той, що був навколо нас.

   І про закордонне життя він знав та розповідав значно більше, ніж ми могли тоді десь прочитати чи побачити. Інтернету ж не було. Та що там інтернету — іноді й хороший фільм треба було ще десь знайти.

   Михайло Петрович талановита переказував «Сьому печатку» Інгмара Бергмана. Фільм про лицаря, смерть, страх, віру, гру в шахи зі Смертю...

   І так він це розповідав, що біля багаття затихали навіть старші туристи.

   Сиділи й слухали, затамувавши подих.

   А потім наставала ніч. Тренери розходилися по своїх наметах. Звідти часом чулося, як щось дзенькало у склянках і загадково булькало.

   Мабуть, налаштовували якісь складні туристичні інструменти.)))

  А ми залишалися біля багаття, доїдали кашу з казанка і вже самі починали розповідати історії.
   Що темніше ставало навколо, то правдивішими вони здавалися.

   Для наймолодших неодмінно знаходився хтось старший, хто стишував голос:
— А ви про Чорного туриста чули?..
   Кажуть, блукає він ночами лісом. Коли всі вже поснули, підходить до намету, тихенько відсуває запону і питає:
— Сірники є?..

   І от тут оповідач обов’язково робив довгу паузу.

   Бо далі в кожного табору була вже своя версія. Десь Чорному туристу не можна було відповідати. Десь — не можна було дивитися йому в очі. А десь найстрашнішим було те, що після розповіді хтось із старших непомітно виходив за намети, обходив табір і починав шкребтися ззовні.

   Після такого навіть найсміливіші чомусь просилися спати ближче до середини намету.)))

   Були й звичайні жарти.
Пішов якось один турист уночі по дрова. Немає десять хвилин. Немає двадцять. Уже всі занепокоїлися. Нарешті з темряви чути тріск гілок.
— Ти де був?!
— Дрова шукав.
— А чого так довго?
— Бо перші пів години я шукав дорогу назад.

   Або ще одна похідна мудрість.

   Новачок питає досвідченого туриста:
— А що робити, якщо в лісі заблукав?
— Головне — не панікувати. Сядь, заспокойся, подумай.
— І допоможе?
— Звичайно. Принаймні заблукаєш уже спокійно.

   Може, саме тому ті походи так добре й пам’ятаються.
   Ми вчилися не лише ставити намет чи переходити річку. Вчилися бути разом, допомагати один одному, чекати того, хто відстав, і сміятися навіть тоді, коли дощ залив і намет, і речі, і всі великі туристичні плани.

   А ще пам’ятаємо людей, які нас цього навчали.

   Сьогодні хочеться згадати наших туристичних тренерів, учителів, керівників гуртків.

   Пам’ятаєте їхні імена?

І розкажіть, куди ходили в походи ви? Де ставили намети? Які туристичні змагання пам’ятаєте? Які пісні співали біля багаття?

А може, у вашому таборі була свої історії?