Діти природи

   Одним із найбільш складних форматів еколого-освітньої роботи є проведення екологічних таборів. Пандемія не дає можливості провести літні заходи із дітьми в звичному режимі. Зокрема не є можливим організувати біологічну школу і на базі Гетьманського НПП. Тому несподіваною стала пропозиція С.М. Панченку провести заняття з ботаніки та географії на мистецькому хуторі Обирок, що біля Батурина на Чернігівщині. Тут традиційно проводять табір «Діти природи». Організатори провели його в «згорнутому» режимі, фактично це був сімейний кемп лише для дітей-мешканців хутора.

   Що являв собою захід. Традиційно – максимум перебування на свіжому повітрі серед природи: озеро, луки, сосновий бір… Однозначно – здорова їжа: салати із вирощених на органічних грядках овочів, якомога більше місцевих сирів, молочних продуктів, злаки, сухофрукти… А ще мінімум відходів, культура поводження із побутовим сміттям та мінімум синтетичних миючих засобів у побуті. В програмі мистецькі заходи, майстер-класи (організація органічної грядки, випікання у печі коржиків, плетіння килимків тощо). Ближче до восьмої діти сходяться з домівок до клубу, де відбуваються основні події і розташована кухня. Першою в розпорядку дня руханка. Далі сніданок, ранкове табірне коло, коли діляться враженнями і планами, заняття з перервою на перекус, обід, година вільної людини і річка, знову перекус, вечірні заняття, вечеря і щось цікавеньке, наприклад святкування Купали із колом, піснями від гурту «Фолкнери», спалюванням марени із записаними на клаптиках паперу нещастями, які мають оминути учасників в наступному сонячному циклі. Увечері ще одне коло для всіх учасників і на завершення – для дорослих, адже стільки вражень і потрібно підбити підсумки.

   Для цієї аудиторії були С.М. Панченком проведені заняття в ігровій формі. Для розминки вчили злаки по дорозі до озера. Кожний отримав по стеблу якогось злака і влаштували невеличке змагання – яка з двох команд найбільше злаків випросить у наставника, а потім збере сама. Географічна гра «Мандрівка Україною» почалася з того, що шукали на карті Обирок. На наступний день вранці розглядали яскраві буклети про природно-заповідні території України, планували подорожі і вчилися хвалити як справжні «кулики своє болото», тобто Обирок. Після перекусу нова гра – «Як рослини мандрують світом» та «Як стати особливим». В основі цих ігор – колекція насіння і плодів. Тут потрібно виявити хист детектива і за дрібними ознаками зразків колекції виявити особливості екології рослин, їх адаптації до виживання.

   Не зважаючи на те, що кемп «Діти природи» проходив у спрощеному режимі, участь нашого співробітника була вкрай корисна – формат та ідея заходу дуже продумана, змістовна і щось таки вдасться запровадити на наших теренах. Щиро вдячні за запрошення і всьому колективу мистецького хутора Обирок за теплий прийом! Раді співпраці!

   В матеріалі використано фотографії О. Наумчук.

Лелека чорний - рідкісний птах

   Лелека чорний (Ciconia nigra) - рідкісний птах, найближчий родич нашого сусіда білого лелеки (Ciconia ciconia) або чорногуза. На відміну від останнього, майже повністю чорний, лише груди, черево та підхвістя білі, що добре помітно в польоті. Чорний лелека занесений до Червоної книги України та охороняється низкою міжнародних природоохоронних конвенцій.

   Чорний лелека оселяється переважно у старих глухих лісах поблизу річок, озер та боліт у межах лісової зони Євразії. В Україні гніздиться здебільшого на Поліссі та Карпатах, а в межах Сумської області окремі пари гніздяться у лісах північних районів. Біля Гетьманського національного природного парку зустрічається під час весняної (квітень) та осінньої (кінець липня - серпень) міграцій на лучних та заболочених ділянках річкових заплав, на пасовищах та полях поблизу водойм. Останнім часом зустрічі цього рідкісного виду на Ворсклі почастішали, що вселяє надію на збільшення чисельності чорних лелек та їх майбутнє гніздування на території Гетьманського НПП.

Мандрівка у вічність, або Куземинський вінок

«Старий Валун, обтесаний з боків,
Він з цього місця не зійде ніколи
Хранитель мудрості прадавніх днів
Куземинської древньої Покрови!
То ж Скелька поруч тут собі жила…» (Тетяна Акіменко, 07.07.2020)

Чи можна відчути вічність? Виявляється, можна. І не тільки відчути, а навіть побачити і доторкнутись, якщо забратись на скіфський вал, пройтись куземинськими стежками, піднятись на Скельку і Замкову гору, пірнути у Ворсклу, заглянути у панський маєток, смакувати козацьку юшку і сплести купальський вінок-оберіг…

У пошуках скарбів рідного краю

Ви, мабуть, пам’ятаєте, що «Український клуб Охтирки» після відкриття «екологічної стежки» Гетьманського парку в Климентовому запланував мандрівку в Куземин – Скельку на Івана Купала. Нам не завадила ні спека, ні бездоріжжя.

Куземин – це історія і природа. Мабуть всі були в Куземині в різний час, а він все притягує й притягує наче магніт. Тут історія залишила пам’ятки різних епох: скіфи, Київська Русь, козаччина, панщина, радянщина, Україна. Скіфи залишили вали та кургани, про козаків нагадує Замчище, про панів -маєток Геюса і садки Гнєдича, радянський період - «вишивалка», літак біля школи, замість Леніна – залізні лелеки…
Куземинськими стежками у свій час блукали скіфи і сармати, литовці і поляки, московити і шведи. Шукали істину Геродот, Сковорода, Мазепа і Багряний…
7 липня 2020 року блукали ми, члени «Українського клубу Охтирки» і наші друзі. Себто, всі українці. Цей день вибрався неспроста, бо він знаковий. Це свято працівників природно-заповідної справи, це свято родини та ще й Івана Купала. Програма насичена. Як устигнути все за один день?

Приїхали. Нас зустріли представники куземинської дільниці Гетьманського НПП: майстер з охорони природи Віктор Кучерявенко, інспектори: Володимир Вонярха, Сергій Козій та Анатолій Бова. Забрали місцевого екскурсовода Оксану Філатову і Визначилися з маршрутом почали і lets’ go…

Скелька
«Біленькі хати цвітом залило,
попід горою ж, наче бемське скло,
блищить вода,
а далі мов сулія
поставлена на сизому шпилі,
там де ліси і замчище здорове,
де дух великий, а діла малі,
мигає маківкою, ніби на столі
на схилі гір Куземинська Покрова…»
Таку картинку зобразив Іван Багряний майже 100 років тому і прославив Скельку на весь світ. У 1932 році совєти його за це вперше заарештували, за буржуазний націоналізм, і заслали на Далекий Схід. 8 років поневірянь і знущань у радянських концтаборах і на засланні - щоб не «мутив воду» у рідному краї. А що ж там таке страшне він написав? Розповів про повстання козацьких нащадків супроти монахів Скельського монастиря. Той монастир спалили і рознесли вщент, а пам’ять про подію закрили на замок, заборонили. Іван Багряний разом з Остапом Вишнею знайшли 113-ого козака Володимира Нестеренка, який і повідав про ті давні події. Було це у травні 1928 року. Було, було…
Сьогодні, відома на весь світ Скелька, богом забуте село. Навіть дороги порядної немає, після дощу дістатися неможливо. Нині в селі мешкають три старожили у хатах, яким по 150 років. А колись на Ворсклі видобувала енергію Скельська ГЕС. В 1960-х тут було навіть світло, а в сусідній Хухрі ще не знали такого щастя, як електрика.
Неймовірна природа і чудотворна Ворскла притягують сюди туристів повсякчас. Цим літом понаїхало дачників і туристів з Харкова й Полтавщини. А для байдарочників «Скелька» завжди була магічним місцем. Та ще б пак! Піщаний кряж, сосновий бір і вода, «як бемське скло».
Ну і ми також спробували цього туристичного щастя – скупнулися, полежали-походили по гарячому білому піску, та ще й погладили піщані валуни, які пам’ятають місцевих довбушів…
Ох! І з гір спустилася Богиня Скіфії… Тетяна Акіменко у прадавньому вбранні… Це було схоже на міні-театр на природі. Таня ж режисерка в минулому. А костюмерка – охтирська майстриня Світлана Бєлік. Так таки так, колишніх акторів не буває. Вони справжні. І шаманський бубен проголосив: «Ми – є. Були. І будем ми. Й Вітчизна наша з нами!».
А далі почалися випробування. У маршрутки не вистачаю духу піднятися на гору. А в нас є український дух!.. Піднялися, відхекалися, поїхали далі.

Скіфський вал

Їдемо грунтовою дорогою між жовтим полем стиглої пшениці під блакитним небом нашої Вітчизни. Так, саме так. Повз скіфські кургани ( вже пограбовані чорними археологами), які нагадують вартових Вічності. Серед полів 2-а лінія оборонного валу Куземинського городища. У нашому гурті більшість жінок і польові квіти «витягують» нас на верхівку. І тут відкривається простір, велич, краса. «Он там 1-а лінія оборони, отам Більське городище… І, взагалі, колись до нашої ери, тут було найбільше місто у Європі, ГЕЛОН – місто Сонця», - нагадує нам Володимир Григорович (це його дільниця). У пані Люби щось неймовірне відбувається з телефоном, зашкалює енергія. Місто Сонця, місце сили. Про це віщає дримба Олени Соул, нашої шаманки. Хочеться пройтись по скіфському валу до краю, але ж попереду ще багато таємниць.

Родинні історії
Куземин – багате село, чи то пак, містечко було до революції 1917 року. В стародруках спочатку згадувалося, як литовське містечко, яке згодом перейшло до Війська Запорізького, сформувалася козацька сотня.
В Куземині жили заможні люди: пани, дворяни, князі, куркулі. Що від них залишилось? Старе обійстя пана Геюса на території лікарні. Садок пана Гнєдич, який врятував людей своїми фруктами-сушками в часи Голодомору. Колись тут був дендропарк. А зараз немає нічого, все рознесли…
Кулики, Кривуші… «добре жили…, бо трудились добре». В Куземині був навіть свій банк (1911р.).
Після революції 1917 року почалася радянська сторінка історії цього краю. Пани виїхали, куркулів вислали в Сибір, дехто зумів утекти за океан, петлюрівців постріляли, «Просвіту» заборонили, радянську владу встановили.
Від Другої світової напам’ять залишився літак біля школи. В часи «застою» в Куземині був багатий колгосп, керував циган Войтенко. Це люди добре пам’ятають.
В минулому році в село приїжджали із заокеанської Бразилії. Софія Кулик нарешті побачила обійстя своїх предків Куликів. Добротний «куркульський» будинок радянський період перетворився на вишивальний цех. А зараз цей будинок геть у високих і густих бур’янах. «Дідусь весь час згадував про Куземин і пам’ятав, як хвилюється пшеничне поле наче море». Найстарішому із цього роду нащадки поставили пам’ятник - кам’яне родинне дерево. «Алексей Иванович Куликъ. Скончался в … 1883 году». Ми доторкнулись до каменю, він прохолодний у спеку. Він зберігає пам’ять… всіх українців.
Заходимо на територію лікарні. Як же жили пани Геюси? Хтозна… Заросло, заплело стежку до входу. Продираємось через бур’яни. кущі, чагарники. Через ліани й дикий виноград бачимо уламки сходів, на літню терасу. Ще збереглися старі великі вікна з дерев’яними віконницями. Заглядаємо у вікна, ледве не провалюємось у підвал. Фіксуємо загадкове минуле.

Замкова гора

Це візитівка Куземина. Це місце сили, яке притягує художників і поетів, шаманів і йогів, мандрівників та краєзнавців. Тут заховані легенди про Куземин і пристань для кораблів, про печери і таємничих монахів, про змій і відьом, про дзвін із нетрів та золоту підкову…
Та ми приїхали сюди на свято Івана-травника. Оберемки польових квітів сплітаються у вінки. А трави цього дня мають чудодійну силу і стануть оберегами наших домівок. Треба щоб у вінку було 12 квітів. Тут можна назбирати й більше. Шавлія, ромашка, чебрець, звіробій, петрові батоги, сокирки, миколайчики, перекотиполе, безсмертник, деревій, материнка, барвінок… А запах! Пахне медом…
Із Замкової гори відкривається фантастичний краєвид. Ворскла змійкою в’ється, луки, ліси, Скельські гори і Більське городище.

Гетьманський парк

Куземинська заповідна територія належить до Гетьманського парку. Майстри заповідної справи подарували нам справжнє свято єднання з природою. Гостинно прийняли, показали свої угіддя і поділились легендами й переказами, почастували козацькою юшкою.
«Віктор Іванович своєю харизмою заткне любого гуцула за пояс», «Наче в Карпатах побували», «Замкова гора наче Буковель», «Апофеоз нашої духовної перлини», «Куземин – дивовижний!» ( коментарії мандрівників по дорозі).
Ми вітаємо всіх працівників Гетьманського національного природного парку, дякуємо за роботу, гостинність і професіоналізм і бажаємо здоров’я, натхнення і процвітання.

Цю подорож можна назвати «Пізнай себе і ти пізнаєш світ!». В пошуках скарбів рідного краю ми знайшли себе.

І ми не прощаємося, а плануємо далі відкривати екологічні стежки й шукати скарби рідного краю.
До зустрічі, Гетьманський парку!

Валерія Бакуліна