Мандрівка у вічність, або Куземинський вінок

«Старий Валун, обтесаний з боків,
Він з цього місця не зійде ніколи
Хранитель мудрості прадавніх днів
Куземинської древньої Покрови!
То ж Скелька поруч тут собі жила…» (Тетяна Акіменко, 07.07.2020)

   Чи можна відчути вічність? Виявляється, можна. І не тільки відчути, а навіть побачити і доторкнутись, якщо забратись на скіфський вал, пройтись куземинськими стежками, піднятись на Скельку і Замкову гору, пірнути у Ворсклу, заглянути у панський маєток, смакувати козацьку юшку і сплести купальський вінок-оберіг…

У пошуках скарбів рідного краю

   Ви, мабуть, пам’ятаєте, що «Український клуб Охтирки» після відкриття «екологічної стежки» Гетьманського парку в Климентовому запланував мандрівку в Куземин – Скельку на Івана Купала. Нам не завадила ні спека, ні бездоріжжя.

   Куземин – це історія і природа. Мабуть всі були в Куземині в різний час, а він все притягує й притягує наче магніт. Тут історія залишила пам’ятки різних епох: скіфи, Київська Русь, козаччина, панщина, радянщина, Україна. Скіфи залишили вали та кургани, про козаків нагадує Замчище, про панів -маєток Геюса і садки Гнєдича, радянський період - «вишивалка», літак біля школи, замість Леніна – залізні лелеки…
   Куземинськими стежками у свій час блукали скіфи і сармати, литовці і поляки, московити і шведи. Шукали істину Геродот, Сковорода, Мазепа і Багряний…
   7 липня 2020 року блукали ми, члени «Українського клубу Охтирки» і наші друзі. Себто, всі українці. Цей день вибрався неспроста, бо він знаковий. Це свято працівників природно-заповідної справи, це свято родини та ще й Івана Купала. Програма насичена. Як устигнути все за один день?
   Приїхали. Нас зустріли представники куземинської дільниці Гетьманського НПП: майстер з охорони природи Віктор Кучерявенко, інспектори: Володимир Вонярха, Сергій Козій та Анатолій Бова. Забрали місцевого екскурсовода Оксану Філатову і Визначилися з маршрутом почали і lets’ go…

Скелька

«Біленькі хати цвітом залило,
попід горою ж, наче бемське скло,
блищить вода,
а далі мов сулія
поставлена на сизому шпилі,
там де ліси і замчище здорове,
де дух великий, а діла малі,
мигає маківкою, ніби на столі
на схилі гір Куземинська Покрова…»

   Таку картинку зобразив Іван Багряний майже 100 років тому і прославив Скельку на весь світ. У 1932 році совєти його за це вперше заарештували, за буржуазний націоналізм, і заслали на Далекий Схід. 8 років поневірянь і знущань у радянських концтаборах і на засланні - щоб не «мутив воду» у рідному краї. А що ж там таке страшне він написав? Розповів про повстання козацьких нащадків супроти монахів Скельського монастиря. Той монастир спалили і рознесли вщент, а пам’ять про подію закрили на замок, заборонили. Іван Багряний разом з Остапом Вишнею знайшли 113-ого козака Володимира Нестеренка, який і повідав про ті давні події. Було це у травні 1928 року. Було, було…
   Сьогодні, відома на весь світ Скелька, богом забуте село. Навіть дороги порядної немає, після дощу дістатися неможливо. Нині в селі мешкають три старожили у хатах, яким по 150 років. А колись на Ворсклі видобувала енергію Скельська ГЕС. В 1960-х тут було навіть світло, а в сусідній Хухрі ще не знали такого щастя, як електрика.
   Неймовірна природа і чудотворна Ворскла притягують сюди туристів повсякчас. Цим літом понаїхало дачників і туристів з Харкова й Полтавщини. А для байдарочників «Скелька» завжди була магічним місцем. Та ще б пак! Піщаний кряж, сосновий бір і вода, «як бемське скло».
   Ну і ми також спробували цього туристичного щастя – скупнулися, полежали-походили по гарячому білому піску, та ще й погладили піщані валуни, які пам’ятають місцевих довбушів…
Ох! І з гір спустилася Богиня Скіфії… Тетяна Акіменко у прадавньому вбранні… Це було схоже на міні-театр на природі. Таня ж режисерка в минулому. А костюмерка – охтирська майстриня Світлана Бєлік. Так таки так, колишніх акторів не буває. Вони справжні. І шаманський бубен проголосив: «Ми – є. Були. І будем ми. Й Вітчизна наша з нами!».
А далі почалися випробування. У маршрутки не вистачаю духу піднятися на гору. А в нас є український дух!.. Піднялися, відхекалися, поїхали далі.

Скіфський вал

   Їдемо грунтовою дорогою між жовтим полем стиглої пшениці під блакитним небом нашої Вітчизни. Так, саме так. Повз скіфські кургани ( вже пограбовані чорними археологами), які нагадують вартових Вічності. Серед полів 2-а лінія оборонного валу Куземинського городища. У нашому гурті більшість жінок і польові квіти «витягують» нас на верхівку. І тут відкривається простір, велич, краса. «Он там 1-а лінія оборони, отам Більське городище… І, взагалі, колись до нашої ери, тут було найбільше місто у Європі, ГЕЛОН – місто Сонця», - нагадує нам Володимир Григорович (це його дільниця). У пані Люби щось неймовірне відбувається з телефоном, зашкалює енергія. Місто Сонця, місце сили. Про це віщає дримба Олени Соул, нашої шаманки. Хочеться пройтись по скіфському валу до краю, але ж попереду ще багато таємниць.

Родинні історії
   Куземин – багате село, чи то пак, містечко було до революції 1917 року. В стародруках спочатку згадувалося, як литовське містечко, яке згодом перейшло до Війська Запорізького, сформувалася козацька сотня.
   В Куземині жили заможні люди: пани, дворяни, князі, куркулі. Що від них залишилось? Старе обійстя пана Геюса на території лікарні. Садок пана Гнєдич, який врятував людей своїми фруктами-сушками в часи Голодомору. Колись тут був дендропарк. А зараз немає нічого, все рознесли…
   Кулики, Кривуші… «добре жили…, бо трудились добре». В Куземині був навіть свій банк (1911р.).
Після революції 1917 року почалася радянська сторінка історії цього краю. Пани виїхали, куркулів вислали в Сибір, дехто зумів утекти за океан, петлюрівців постріляли, «Просвіту» заборонили, радянську владу встановили.
   Від Другої світової напам’ять залишився літак біля школи. В часи «застою» в Куземині був багатий колгосп, керував циган Войтенко. Це люди добре пам’ятають.
В минулому році в село приїжджали із заокеанської Бразилії. Софія Кулик нарешті побачила обійстя своїх предків Куликів. Добротний «куркульський» будинок радянський період перетворився на вишивальний цех. А зараз цей будинок геть у високих і густих бур’янах. «Дідусь весь час згадував про Куземин і пам’ятав, як хвилюється пшеничне поле наче море». Найстарішому із цього роду нащадки поставили пам’ятник - кам’яне родинне дерево. «Алексей Иванович Куликъ. Скончался в … 1883 году». Ми доторкнулись до каменю, він прохолодний у спеку. Він зберігає пам’ять… всіх українців.
   Заходимо на територію лікарні. Як же жили пани Геюси? Хтозна… Заросло, заплело стежку до входу. Продираємось через бур’яни. кущі, чагарники. Через ліани й дикий виноград бачимо уламки сходів, на літню терасу. Ще збереглися старі великі вікна з дерев’яними віконницями. Заглядаємо у вікна, ледве не провалюємось у підвал. Фіксуємо загадкове минуле.

Замкова гора

   Це візитівка Куземина. Це місце сили, яке притягує художників і поетів, шаманів і йогів, мандрівників та краєзнавців. Тут заховані легенди про Куземин і пристань для кораблів, про печери і таємничих монахів, про змій і відьом, про дзвін із нетрів та золоту підкову…
   Та ми приїхали сюди на свято Івана-травника. Оберемки польових квітів сплітаються у вінки. А трави цього дня мають чудодійну силу і стануть оберегами наших домівок. Треба щоб у вінку було 12 квітів. Тут можна назбирати й більше. Шавлія, ромашка, чебрець, звіробій, петрові батоги, сокирки, миколайчики, перекотиполе, безсмертник, деревій, материнка, барвінок… А запах! Пахне медом…
   Із Замкової гори відкривається фантастичний краєвид. Ворскла змійкою в’ється, луки, ліси, Скельські гори і Більське городище.

Гетьманський парк

   Куземинська заповідна територія належить до Гетьманського парку. Майстри заповідної справи подарували нам справжнє свято єднання з природою. Гостинно прийняли, показали свої угіддя і поділились легендами й переказами, почастували козацькою юшкою.
«Віктор Іванович своєю харизмою заткне любого гуцула за пояс», «Наче в Карпатах побували», «Замкова гора наче Буковель», «Апофеоз нашої духовної перлини», «Куземин – дивовижний!» ( коментарії мандрівників по дорозі).
   Ми вітаємо всіх працівників Гетьманського національного природного парку, дякуємо за роботу, гостинність і професіоналізм і бажаємо здоров’я, натхнення і процвітання.

   Цю подорож можна назвати «Пізнай себе і ти пізнаєш світ!». В пошуках скарбів рідного краю ми знайшли себе.

І ми не прощаємося, а плануємо далі відкривати екологічні стежки й шукати скарби рідного краю.
До зустрічі, Гетьманський парку!

Валерія Бакуліна